Хто написав Біблію?

Сьогодні при слові «Біблія» все ми представляємо приблизно одне й те саме: великий том з безліччю сторінок з дуже-дуже тонкого паперу, в якому зібрані всі священні тексти іудаїзму і християнства. І багатьом здається, що так було завжди. Однак свій нинішній вигляд Біблія набула далеко не відразу. Протягом століть люди сперечалися про те, що саме має увійти в священну книгу. І далеко не всі суперечки закінчені.

Хто написав Біблію? Питання, на перший погляд здається абсурдним, насправді має цілком чітку відповідь. Автор священної книги — сам Бог. А люди, які записували його послання тут, на землі, є лише його «співавторами». Зрозуміло, що така відповідь годиться тільки для віруючої людини. Але навіть якщо прийняти його, все одно залишається безліч питань. Звичайно, найпростіше вважати, що П’ятикнижжя Мойсея записав Мойсей, Книгу Ісаї — пророк Ісайя, Пісня пісень Соломона — цар Соломон, і так далі. Але Біблія — ​​книга, яку ось уже кілька тисяч років читають, розглядаючи кожне слово і кожен знак буквально під мікроскопом. За цей час накопичилося безліч запитань і протиріч, що ускладнюють буквальне розуміння біблійного тексту. І тут віра вже ні до чого — в справу вступає наука.




Книги Езри

Книги, які входять в християнський Старий Завіт і поіудейскій Танах, створювалися приблизно з XIII століття до нашої ери. Вони ходили по релігійним громадам в різних списках і різних варіантах. Одностайності серед іудейських богословів не було — то, що одні вважали священним текстом, інші запросто могли оголосити апокрифами. Така неорганізованість сильно шкодила не так вже давно з’явився монотеїзму. Багато хто, не в силах розібратися в хитросплетіннях і заплутаних тлумаченнях книг Танаха, вважали за краще повернутися до старого і звичного язичництва, позбавленому таких проблем.

Це дуже турбувало іудейських священиків. Людиною, котра взялася навести порядок в іудейському Священному Писанні, став первосвященик Ездра, що жив в V столітті до нашої ери. Його, по суті, можна назвати «батьком» іудаїзму. А для християн він — «батько» Старого Завіту. Ездра зібрав книги, визначив те, яку редакцію слід вважати правильною, і став впроваджувати серед іудейського народу закон, посланий згори, словом і ділом.

Однак деякі книги Старого Завіту були написані вже після смерті Ездри, в період з V століття до нашої ери по I століття після Різдва Христового. Перш за все це так звані Макавейські книги. Їх відносять до «історичним книгам» Біблії, так як розповідають вони вже не стільки про відносини з Богом, скільки про історію іудейського народу. Однак священними все ж зізнаються.

Правда, з ними виникали ті ж проблеми, що і з древніми книгами: який текст вважати богонатхненним, а який — просто роздумами священика про історію? З цими питаннями іудеї розібралися тільки до кінця I століття. На засіданні синедріону, який відбувся в місті Явне після того як римська армія зруйнувала головну святиню юдаїзму — Єрусалимський Храм, був офіційно затверджений іудейський канон. Танах — це 22 (по іншому рахунку — 24) книги: П’ятикнижжя Мойсея (Тора), Книги пророків (Невіім) і писання мудреців Ізраїлю, а також молитовна поезія (Ктувим).

Список книг Біблії

У I столітті виникла нова релігія — християнство, яке успадкувало від юдаїзму не тільки Старий Завіт (так стали називати книги Танаха, на противагу Нового Заповіту, залишеному людям Ісусом Христом), але і всі пов’язані з ним проблеми. Розібратися з тим, що варто переносити зі старої віри в нову, а що краще залишити в минулому, було не так-то просто. Тим більше що з більшістю біблійних книг ранні християни знайомилися на грецькій мові. А не на староєврейською, на якому вони були написані спочатку. Це вносило певну частку спотворень і непорозумінь через особливості перекладу.

Поки християни існували у вигляді самостійних, розрізнених і, як правило, таємних громад, ні про яке каноні і мови не йшло. Кожен диякон або пресвітер сам визначав, які книги читати свою паству. Тим більше що слова Ісуса цікавили їх куди більше іудейського спадщини. Остаточно розібратися зі Старим Заповітом християни зібралися тільки в VII столітті, після того як вирішили найважчі внутрішньоцерковні суперечки і визначилися з найважливішими богословськими поняттями.

На проведеному в 692 році Трульського Собору ієрархи Східних Церков (які пізніше стануть православними) домовилися визнати священними 39 канонічних книг (тобто тих, що визнавали іудеї) і 11 неканонічних (з тих, що синедріоном з різних причин були відкинуті). Цей список з 50 старозавітних книг діє в традиційному православ’ї і до цього дня.

Однак римський єпископ (який через кілька століть стане главою католицької церкви) рішення Трулльского собору підписати відмовився. Справа в тому, що серед соборних рішень було чимало таких, які засуджували деякі звичаї, прийняті західною церквою, але відкинуті східними. Такі, наприклад, як целібат священиків або деякі правила поста. Відмовившись підписувати рішення собору, глава римської церкви відмовився і від затвердженого списку книг Старого Завіту. Так що католикам довелося жити без канону аж до XVI століття. Тільки в 1546 році, на Тридентском соборі, був затверджений список, до якого увійшли 46 старозавітних книг. До речі, серед східних церков теж згоду тривало недовго. Багато з них пізніше переглядали канон, прийнятий Трульського Собору. І сьогодні у багатьох з них список книг Старого Завіту вельми відрізняється від прийнятого тоді. Наприклад, у Ефіопською православної церкви в канон входять 54 книги.

Паралельно з католиками над каноном Старого Завіту думали і що з’явилися в XVI столітті протестанти. Прагнучи очистити християнство від всього зайвого, реформатори дуже критично підійшли і до юдейського спадщини. Послідовники Мартіна Лютера вирішили, що канонічними варто визнавати тільки ті книги, які збереглися на мові оригіналу. Ті ж, що дійшли до них лише в грецьких перекладах, можуть претендувати лише на статус апокрифів. Тому в протестантському Старому Завіті всього лише 39 книг.

Що стосується Нового Заповіту, то щодо нього послідовники Ісуса Христа домовилися набагато більш організовано. До нього увійшло 27 книг, які визнають практично всі християнські деномінації, за вкрай рідкісними винятками. Це чотири Євангелія, Діяння апостолів, 21 послання апостолів і Одкровення Іоанна Богослова. Ось і виходить, що в православній Біблії ви знайдете 77 книг, в католицькій — 73, а в протестантській — 66.

Хто написав Старий Завіт

Розібравшись зі складом Святого Письма, повернемося до питання про авторство. Ця проблема пов’язана насамперед з Пятикнижием (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня), яке містить головні постулати віри в Єдиного Бога. У тому числі і десять заповідей, на яких будувалася іудейська, а слідом за нею і християнська мораль. Довгий час той факт, що ці книги написані особисто пророком Мойсеєм, не ставилося під сумнів. Єдине відступ від цього тлумачення, яке допускалося строгими іудейськими первосвящениками, — що останні вісім віршів Второзаконня, в яких розповідається про смерть Мойсея, записані Ісусом Навином. Деякі фарисеї, втім, наполягали, що і ці рядки написав сам Мойсей, якому було послано одкровення про те, як він закінчить свої дні.

Але чим довше і уважніше іудейські і християнські книжники читали П’ятикнижжя, тим виразніше ставали наявні в ньому суперечності. Наприклад, в перерахуванні царів, що правили народом ідумеїв, згадуються і ті, хто жив після Мойсея. Це теж можна списати на одкровення. Але ось чому деякі сюжети (причому такі важливі, як творіння світу або споруда Ноєвого ковчега) розповідаються в П’ятикнижжі двічі, причому з явними розбіжностями, пояснити вже складніше.

І все ж страх перед звинуваченням у святотатстві був дуже сильний. Тільки в XVIII столітті француз Жан Астрюк і німець Йоганн Айхгорн висунули версію, що П’ятикнижжя — це перемішані воєдино два першоджерела. Розрізняти їх вони запропонували на ім’я Бога. В одних випадках він іменується Яхве, в інших — Елохім. Відповідно, джерела отримали назви Яхвист і Елохіст. У XIX столітті їх теорію розвинули, припустивши, що першоджерел було ще більше. Сучасна біблістика вважає, що в основі П’ятикнижжя лежить як мінімум чотири джерела. Схожа історія сталася з книгами пророків Ісайї і Єзекіїля. А текстологічний аналіз Пісні пісень Соломона показав, що написана вона була, швидше за все, в III столітті до нашої ери. Тобто років на 700 пізніше тих часів, коли жив історичний цар Соломон.

Хто написав Новий Завіт

Чи не менше запитань з часом накопичилося й у дослідників Нового Завіту. Чим уважніше вони читали рядки канонічних Євангелій, тим частіше задавалися питанням: а чи дійсно це було написано апостолами, супутниками Ісуса? Адже ні в одному з євангельських текстів (за винятком Євангелія від Іоанна) немає ніяких вказівок на особистість автора. Так, може бути, ми маємо справу лише з переказами, записаними тими, хто навчався у апостолів і бажав зберегти їхні розповіді для нащадків?

Версія про те, що Марк, Матвій і Лука не є справжніми авторами Євангелій, була вперше висловлена ​​теж в XVIII столітті. Особливості мови, на якому були написані ці тексти, підштовхнули багатьох теологів до думки про те, що їх не могли створити раніше другої половини I століття. Сучасні біблеїсти в цілому зійшлися на думці, що Євангелія були записані анонімними авторами, які мали в своєму розпорядженні розповіді самих апостолів (або їх найближчих учнів), а також якийсь не дійшов до нас текст, який вчені називають «Джерело О». Цей джерело не був євангельським оповіданням, а скоріше чимось на зразок збірника висловів Ісуса, записаних, швидше за все, безпосередніми слухачами його проповідей.

Першим, на загальну думку дослідників Біблії, було написано Євангеліє від Марка. Це сталося приблизно о 60-70-х роках. Потім на його основі було створено Євангелія від Матвія (70-90-ті роки) і від Луки (80-100-ті роки). Саме тому тексти цих трьох оповідань настільки близькі. Євангеліє від Іоанна ж створено, мабуть, в 80-95 роках і писалося окремо від усіх. Крім того, автор Євангелія від Луки, швидше за все, написав і Діяння апостолів.

Цікаво, що католицька церква цілком згодна з такою науковою трактуванням авторства Нового Завіту і зовсім не вважає її блюзнірською. На Другому Ватиканському соборі, що засідав з 1962 по 1965 рік, західні богослови офіційно ухвалили відмовитися від формулювання: «Божа церква завжди стверджувала і стверджує, що авторами Євангелій є ті, чиї імена названі в каноні священних книг, а саме: Матвій, Марк, Лука і Іоанн ». Замість імен було вписано «святі автори».

Визнають наявність проблеми авторства і православні богослови, підкреслюючи при цьому, що це ніяк не може ставити під сумнів сам зміст Євангелій. Сьогодні Біблію поважають як сховище мудрості і історичне джерело люди будь-яких релігійних поглядів і переконань. І питання про справжніх особистостей «співавторів» Бога анітрохи не применшує цієї поваги. Ми навряд чи колись дізнаємося їхні імена. Але, принаймні, ми можемо віддати належне їх великому праці.




Зараз ви знаходитесь тут:


Схожі записи: